Посади вербу, бо де вербиця, там чиста водиця (приказка)
========
Посади вербу із молитвою,
Посади гінку, може прийметься.
Із молитвою - мо' очистяться
Наші річеньки скаламучені.
Може вляжуться кола смертнії,
Потечуть струмки неполинові.
І весна сипне цвітом яблуні,
Цвітом зусрічі та оновлення
У криниченьку, у покинуту,
Не забутую, а оплакану.
І в густу траву гупне яблукo
Не отруєне, не обкурене
Смертю тихою, непомітною.
Вродять вишні нам рясно-рясненько.
Порадіємо зорям ясненьким.
Защебечуть ще діти сонячно,
Усміхнемося, люди, сонечку.
Повернеться дід, сивий, немічний,
Щоб померти там, де народжений.
І своя земля пухом вляжеться,
Проростатиме незабудками.
Зашумлять тоді верби радісно.
В чисту річеньку роси вдячності
Будуть капати з гілок схилених.
У спекотний день заховаємось
В тінь лелечих крил. Утамуємо
Спрагу чистою прохолодою,
Як колись діди наші й прадіди.
Посади вербу із молитвою,
Із молитвою, із гарячою,
Покаянних сліз не жаліючи.
Може виросте. Може виплачем
Ген гріховності, світ руйнуючий,
Відбудуємо храм спаплюжений,
Златокупольний у душі своїй.
Ми молитвою порятуємо
Дорогий наш край - він приречений.
Нам останній шанс подаровано.
Не зневаж його. Богу вічному
Наші біди всі доручаючи,
Посади вербу із молитвою,
Із гарячою - хай приймається.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Мечта. - Анатолий Бляшук Иногда оборачиваясь назад и вспоминая всю боль и зло, которые были моими вечными спутниками, когда я жил без Бога, у меня возникает вопрос, сколько же еще людям нужно боли, чтоб они захотели любви…? Сколько еще нужно страшных, неоправданных смертей, чтоб люди захотели жить…? Сколько еще молодых пацанов и девчонок должен скосить СПИД и наркотик, чтоб их родители поняли, что это следствие их грехов, унаследованное их детьми и еще приумноженное…? Сколько еще…?
